«Дуло автомата в рот і каже: пам’ятатимеш мене все життя». Свідчення тих, хто виїхав з окупації

В’язниця без стін. Так описують життя на окупованому Лівобережжі Херсонської області місцеві жителі. Переслідування, арешти, побиття, зґвалтування, шантаж та вимога взяти російський паспорт.

Степан Черняк каже, що піддавався тортурам усі три роки. Вибратися із окупації він зміг лише завдяки таємній спецоперації підрозділу «Янголи» ВМС України.

Людмила Трубей змушена була залишити рідну оселю, щоб вивезти неповнолітніх онучок. Їхні батьки загинули під час обстрілу. Жінці окупаційна влада погрожувала, що відбере дітей, якщо вона не оформить російські документи.

• Які живуть українці під російською окупацією?
• Чи можливо виїхати на підконтрольну Україні територію?
• Скільки за це беруть перевізники?

Проєкт Радіо Свобода «Крим.Реалії ТБ» переповідає історії людей, які змогли вирватися із окупованого Лівобережжя Херсонщини.

«Я вам дуже дякую! Забрали з цього пекла!»

Ольга свого 22-річного сина Степана обіймає уперше за три роки. Він був в окупації на Лівобережжі Херсонщини. Весь цей час із хлопця не спускали очей ФСБ та російські військові. Його катували, били та знущалися.

Перед інтерв'ю Степан помітно нервує. Мама Ольга каже, хлопець із окупації повернувся зламаним ментально і фізично. Там він жив у постійному страху та зазнавав тортур.

«Я його як побачила, було просто страшно на нього дивитися. Він був згорблений, з чорним обличчям, переляканими очима. Єдине тішило, що він вже біля мене. Він був заляканий і постійно тримав мене за руку, боявся, що ми його знову загубимо», – згадує Ольга Черняк, жителька Херсона.

Матір примушували слухати, як катують сина

Додому до родини Черняків російські військові прийшли влітку 2022 року, коли Херсон був в окупації. Ольгу, її чоловіка Ігоря та сина Степана забрали в ізолятор тимчасового тримання, який окупанти перетворили на катівню.

«Перший раз, коли у нас був допит, я була вимушена слухати, як його катують, бо мене привели під двері, мені був наказ мовчати, ні слова не казати, далі погрожували, що його зґвалтують, що є камери, де гвалтують чоловіків на ІТТ. Це у них такий був один із методів катувань у росіян», – розповідає Ольга.

Ольга Черняк, жителька Херсона

Степан неохоче згадує ті дні, каже, це були найстрашніші тижні в його житті.

«Вони електрошокером по ногах лупили, по геніталіях... Автоматом били, то по коліну, то збивали з ніг і били по животу...», – розповідає Степан Черняк.

«Вони йому підключали струм, поливали водою. Вони його били і казали, твоя мама не хоче зізнаватися, а получати будеш ти. І він мені казав, мамо, якби ти знала, як я тебе ненавидів у ті хвилини, коли мені це казали і били. Може вони це роблять так, щоб рідні починали ненавидіти один одного. Швидше за все...», – каже мама хлопця.

Донос на родину написала сусідка, яка хотіла у них відсудити земельну ділянку, каже Ольга.

У неволі російські військові вибивали у них інформацію про її племінника, військовослужбовця ЗСУ.

«Я робила свої вчинки, якось там намагалася захистити своє місто, бо я не хотіла жити в Росії. І те, що ми співпрацювали з ЗСУ, це було тільки через те, що я не хотіла жити в Росії, а хочу жити в Україні», – каже жінка.

Степана з катівні випустили через два тижні. Тоді хлопця до себе на лівий берег Дніпра забрав дідусь. Чоловіка Ігоря відпустили восени 2022 року. Після полону він потрапив у лікарню, згодом до сина не зміг поїхати через заблокований проїзд на лівий берег. Ольга була у полоні аж до травня 2023 року. Після звільнення Херсона її перевезли на окуповану частину Лівобережжя у Новотроїцьке.

Одразу після звільнення з полону Ольгу попередили, щоб вона негайно залишила окуповану Херсонщину, з сином вона так і не змогла зустрітися.

Дотепер жінка гадки не мала, що пережив її син в окупації. Степан каже, що мало не щотижня до нього приходили російські спецслужби.

«Якось було, що тиждень вони не чіпали. Це для мене було...щось взагалі, я не знаю! Бо за ті три роки – тиждень не чіпали. Це по заяві відбувалося... Вони постукали, кажуть, на тебе надійшла заява, що ти турбуєш мирне населення. Я кажу: яка заява? Вони так і не пояснили толком. Просто забрали і побили», – каже Степан.

На хлопця постійно, як стверджували окупанти, хтось писав доноси: то звинувачували у співпраці з ЗСУ, то через відмову брати російське громадянство і ставати на військовий облік.

«Кажуть, ти не хочеш зробити паспорт? Не хочу, у мене є один паспорт, мені його хватає. Ні, у тебе має бути другий. Це ж з ними посперечався, побили. З автозака їхнього викинули, я упав і цей каже: піднімайся. Руки зав'язані, я встав. З ніг збивали, били ногами, з пістолета, з автомата імітували розстріл, по спині били і дубинками, і автоматом. По-разному знущалися, могли електрошокером по всьому тілу, де хотіли там били. А потім вже відпустили. Кажуть: якщо хочеш жити – роби, не хочеш – не будеш жити. Одне з двох вибирай, я вибрав перший варіант», – розповідає Степан.

Степан Черняк, який виїхав з окупованого Лівобережжя Херсонщини

«Вони до них їздили як на роботу. І до сина постійно. Він казав, що один російський військовий заходив, запихав йому дуло автомата в рот, щоку відсовував, і казав: «ты помнишь меня?». Син каже: я вас пам'ятаю. А той: «Ты меня будешь помнить всю жизнь»», – скаржиться Ольга Черняк.

Двічі хлопець намагався виїхати з окупації через Новоазовськ на Донеччині. Та окупанти його внесли у списки на заборону виїзду.

«Намагався два раза виїхати, але не випускали. Теж побили, теж якісь бумажки підписав і пішком ішов. Спав спочатку у соняшниках, а потім уже на утро пішов пішком на зупинку і там уже сів, добрався потім додому на автобусі», – згадує хлопець.

Допоміг виїхали Степану спецпідрозділ «Янголи» Військово-морських сил України. Це вже не перша їхня подібна спецоперація.

З окупованої Херсонщини на підконтрольну Україні територію Степан добирався 10 днів. Деталі спецоперації засекречені.

«Багато разів мінявся цей маршрут. Я кожного дня сиділа, чекала, що мені зараз подзвонять і скажуть, що все, ваша дитина в Україні. А мені не дзвонять, я починаю дзвонити, нам кажуть, ви знаєте, міняється маршрут буде трошки довше. Я хвилювалася, як він, де він. Я не мала права з ним спілкуватися, мій телефон був видалений», – розповідає мати хлопця.

Зустріч батьків та Степана вже на підконтрольній Україні території. Фото з родинного архіву

«Я видихнув із полегшенням, що я вирвався з того пекла. За ті три роки, що там тільки було. Я вже просто видихнув. Дуже складна була дорога, дуже-дуже складна була дорога. Витерпів, приїхав», – каже Степан.

«Море сліз було, море всього, навіть говорити не могли, в нього істерика була, він плакав: «мамочко, я думав, я тебе вже ніколи в житті не побачу». І це такі хвилини були щастя, я вам навіть передати не можу! Це просто неймовірне щастя», – каже Ольга.

За три роки окупаційна влада на Херсонщині сформувала списки лояльних і нелояльних до неї українців, каже заступник директора Центру близькосхідних досліджень Сергій Данилов. Переслідування та перевірки тих, хто може викликати підозру в окупантів, тривають постійно.

Кожна нова ротація – нові катування і зґвалтування

«Кожна ротація, кожні два місяці, ФСБ приїжджає в населений пункт чи у них, кажуть, муніципальне «образованіє». Всіх, хто нелояльний 100% викликають, б'ють, катують, допитують. Це може тривати декілька днів, може тривати тиждень, а потім більшість відпускають, і так люди від ротацій до ротацій очікують того, що їх будуть катувати. Просто ротації треба показати, що вони кращі, ніж попередні. За кожну таку справу фсбшники отримують якісь бонуси, нагороди, премії. Тому вони шукають. Чи по доносу, чи в результаті оперативної розробки, чи просто для статистики когось хапають і вже садять на тривалий термін, подають як українських терористів», – стверджує Сергій Данилов, заступник директора Центру близькосхідних досліджень.

«Ми фіксуємо збільшення судових справ проти українців. Тобто, якщо рік тому, пів року тому російська прокуратура до суду доводила там одну-дві справи обвинувальних на місяць, то зараз ми фіксуємо там 3-4 обвинувальні справи проти населення Лівобережжя Херсонщини на тиждень», – додає Петро Коберник, журналіст Центру журналістських розслідувань.

Кімната, де російські військові катували людей

У Генічеську, Скадовську та Каланчаку іде активний процес заміщення українського населення на російське. Житло отримують або купують російські силовики з їхніми родинами. Їдуть навіть з Далекого Сходу Росії, Сибіру та Дагестану.

«У нас багато респондентів кажуть, розумієте, жити там – це жити в в'язниці, в який немає стіни. Ти живеш у місцях ув'язнення. Люди не виходять на вулицю після 12-ї дня. Вимирає все, все зупиняється. По-перше, в 2-й половині дня російської військовій п'яні. Можна нарватися на кулю, на побої просто так на вулиці. Там багато дезертирів, яких ловлять, або які самі становлять небезпеку, бо вони шукають гроші, майно, одяг цивільний», – каже Данилов.

Стефан Воронцов – координатор волонтерської ініціативи з Нової Каховки, каже, в Скадовську вони фіксують зґвалтування російськими військовими місцевих жінок.

«Там багато «кадировців», багато тиловиків, які на ротації їздять. Умовно, вони приїхали в Нову Каховку, тиждень побули в окопах біля Дніпра, і потім їх відправляють трохи далі в тил, не в Крим, бо з Криму дуже легко втекти, а в умовний Скадовськ, або Генічеськ, або Генічеська горка.

Їх там як пацюків просто, на Арабатській стрілці. Займаються зґвалтуванням. Був випадок не так давно: в черзі за водою стояла жінка, її просто вихопили, типу треба вас перевірити, щось там на вас сказали зайве, а замість перевірки заштовхують просто в уазік, бус, зґвалтували і потім на обочину викинули. Жінка потім страждала дуже довго. І це лише один випадок. На жаль, зґвалтування, це така історія, яка не просочується в інтернет. Ми з вами про це не дізнаємося, але це відбувається постійно», – каже Стефан Воронцов, волонтер ініціативи «Humanity».

Гуманітарна катастрофа

Окрім загрози життю, постійних перевірок, у прифронтовій зоні та невеликих селах часто немає зв’язку, водопостачання, проблеми зі світлом. Степан додає, є ще й проблеми з постачанням продуктів, закриваються магазини.

«Із світлом дуже сильна проблема. Світла немає. Немає як купити нормально продукти. От магазини уже закриваються. З бабусею і дідусем розмовляю, то вони кажуть, що вже два-три магазини в селі закриваються, вже немає. Доводиться в інше село за 20 кілометрів їхати за продуктами. А машини ж немає, то вони просять сусідів чи знайомих, щоб привезли. Але і ті не часто можуть привезти. Тобто, що з харчуванням, що зі світлом є дуже великі проблеми», – розповідає Степан Черняк.

Речник Херсонської обласної військової адміністрації Олександр Толоконніков ситуацію на Лівобережжі називає гуманітарною катастрофою.

Нині там, каже, залишається близько 30% від тої кількості населення, яка була до початку повномасштабного вторгнення.

«Я думаю, що людей, які хотіли б виїхати, було б набагато більше, якби росіяни не вчиняли постійні перепони до цього. Це і мобілізація, і постановка на облік. Саме головне – люди бояться, бо в більшості на окупованій території залишилися рідні похилого віку. І люди бояться, що вони заберуть землю, їхнє житло. Росіяни про це активно розповсюджують новини, що якщо ніхто не проживає в будинку – значить він нічий, він «націоналізується», переходить у банк місцевої окупаційної влади», – розповідає Олександр Толоконніков, речник Херсонської ОВА.

Журналіст Петро Коберник додає, на окупованій частині Херсонщини ще й колапс у бюджетній сфері. На початку окупації місцеві не платили за комунальні послуги, окупаційна влада їм обіцяла комунізм, що комірне буде безкоштовне. Натомість зараз змушують платити, ще й планують підняти тарифи на 25-30%. Бракує кваліфікованих спеціалістів у різних сферах.

«Це дані самих росіян, минулого тижня вони заявили, що медична галузь на Лівобережжі Херсонщини укомплектована лише на 40%. Тобто менше половини кваліфікованих кадрів зараз працює в медичній галузі і ми розуміємо наскільки це погіршує ситуацію з охороною здоров'я. Тобто якщо людина з інсультом, інфарктом, вона змушена їхати в Мелітополь окупований або в окупованій Сімферополь. Ви розумієте, що це 6-7 годин дороги, більшість з них не виживає просто, вони не доїжджають до лікарень», – каже Петро Коберник.

Як виїхати чи вевезти своїх?

У лютому 2025 року Людмила Трубей наважилася вивезти своїх онучок – Сашу і Дашу з окупації.

Влітку 2023 року батьки сестричок загинули. Вони жили в Голій Пристані на Лівобережжі Херсонщини. Під час обстрілу один зі снарядів влетів у їхнє подвір'я. Дівчатка були в будинку і не постраждали. Зять Людмила загинув одразу, доньку не довезли до лікарні.

Онучки Людмили Трубей - Саша і Даша, яких жінка вивезла з окупації

«Там хоч на могилку ходила провідувала їх. Одразу похоронили їх в одній могилі. Йому в груди прямо осколки, в пакеті похоронили. Дуже це страшено і тяжко. Не дай Бог нікому хоронити своїх дітей. Як таке можна просто пробачити? Як? Не вибачить ніхто! Скільки дітей, скільки людей повбивали. Досі скільки гине! Потвориі», – Людмила не стримує сліз та емоцій.

Жінка каже, що на місце трагедії разом із медиками приїхали російські військові. Вона переконана, стріляли військові РФ.

«Дві години ждали швидку... Воєнні ж приїхали теж. Швидка ж недоступна пока воєнні не обстежать місце прильоту. Вони приїхали і давай бігом осколки витягувати зі стін, ніби докази збирають. Не спасати людей, а докази... Це все було російське, вони його забрали. І поки вони всі осколки зі стін не повитягали, швидка чекала і дорогою вже доньку не довезли до шпиталю», – ділиться важкими спогадами Людмила.

Пенсіонерка Людмила Трубей, яка виїхала з окупованого російськими військами Лівобережжя Херсонщини

Після загибелі доньки і зятя – онучок жінка забрала до себе в село в прифронтовій зоні. Згодом їй натякнули, щоб оформила російські документи на себе і на дітей. Жінка зробила російський паспорт і опікунство на дітей, яке видала окупаційна влада.

«Вони натяки такі давали... Я приходжу у сільську раду зі своїми документами, а вони мені кажуть: це що таке?! Ждунів у нас немає. Треба російські документи, бо при якій владі, мовляв, ми тут живемо. Довго я не робила ті російські документи. А тоді, як діти загинули, то зробила, бо побоялася, що мені онучок просто ніхто не віддасть», – каже жінка.

А тоді ще й натиснули, щоби Людмила віддала дітей до школи.

«Знаю, що в школі висить плакат такий з військовими, що це, мовляв, «защитники СВО». У воєнній формі сфотографовані. І я сказала: «Дашуля, ти там нічого лишнього не скажи. Мовчи і все. Нічого не розказуй. Якщо ми вдома щось балакаємо, то в школі нічого не розказуй, щоб бабусю не прийшли і не забрали», – розповідає Людмила.

На окупованих територіях РФ запровадила особливу молодіжну політику. Фінансує дитячі табори, гуртки та відпочинок молоді. Усе це спрямовано, перш за все, щоби отримали лояльну до Росії молодь.

«У Скадовську, де була завжди проблема поїхати на змагання, на турнір, на фестиваль у Херсон. Зараз в Скадовську там п'ять, якщо не помиляюсь команд КВК, і вони їздять по всій Росії і всюди займають третє місце. У них у цих дитячих колективів, танцювальних, співочих, немає проблем із костюмами, з поїздками, вони постійно їх підсвічують, роблять про них сюжети, вони традиційно куди б не поїхали, займають призове третє місце. Це все, щоб вони були вдячні Росії, і, по-друге, щоб не зберігалися сентименти до України і протиставляти себе, показати наскільки краще в Росії, ніж в Україні», – пояснює Сергій Данилов.

Олександр Толоконніков каже, насправді чимало вчителів відмовилися співпрацювати з окупантами та виїхали. Тому нині там вкрай не вистачає кваліфікованих фахівців.

«Вони там активно розповідають, що вони залучають дітей у школи, дитячі садочки, але в цих школах і дитячих садочках нічого не проводиться, окрім пропагандистських заходів. І навіть вчителів немає, вже запрошували вчителів з Росії, ніхто не приїхав. Вони зараз кажуть, що для того, щоб навчати українських дітей на окупованій території, достатньо бути просто ветеранами СВО. І вони вже приймають цих відставних ветеранів, тому що їм перш за все важливо, не тому, що навчать цих дітей, а щоб навчили якогось патріотизму Росії», – додає Олександр Толоконніков.

Паспорт громадянки Росії, який Людмилу змусили отримати в окупації

Людмила каже, її онуки до школи рідко ходили, уроки часто скасовували через обстріли.

«До того доходило, що дитина дзвонить мені плаче: «Бабусю, приїдь мене забери». Вчителька дзвонить, щоб приїхали позабирали дітей, бо танк стоїть за школою і стріляє. Коли на зупинці діти стояли, ждали машину, то дрон упав прямо на капот машини. А потім їдеш зі школи, везу дітей і оце дрони стали постоянно переслідувати машини і ганятися за ними. Кажуть, що це «все ЗСУ». Ніби всі дурні і не розуміють хто це стріляє. Тут вистріл, тут зразу збили. Моментально за хвилину. Кого ви дурите! Вже настільки люди за три роки все те вивчили», – розповідає Людмила.

Журналістка Крим. Реалії уточнює, чи справді Людмила вважає, що росіяни запускають дрони та стріляють по цивільних:

«Так, самі. І сміються самі. Тут запускають і тут збивають моментально. Понапиваються і ходять, але ж ніхто нічого не каже. Стільки вже домів порозбивали. Як тільки хто пожаліється, того дім і розбили. Дуже багато зрадників. Боїшся, нікому нічого не скажеш, тому що сьогодні в сусіда розбили хату, завтра в тебе розіб'ють. Я терпіла, мовчала, тому що боялась за дітей», – каже жінка.

Виїхати Людмила довгий час не могла, бо доглядала за своєю літньою матір'ю і тіткою. Коли вони померли, жінка вирішила виїжджати. Оголошення від перевізника знайшла в соцмережах.

«Вони пишуть, що перевозять людей кому куди треба. І все. Зідзвонилися. Вони нас довезли до Криму. По 200 доларів за дітей і 350 доларів з дорослого. І це ми доїхали тільки до Криму, а там перевірка на кордоні. Повністю усі сумки шманали», – згадує Людмила.

Фільтрацію вони проходили в Армянську на кримському перешийку.

«Мене питають: «откуда вы?». Я їм кажу: «из окупированной территорії». Як вони почули ті слова і до мене: «Какая окупированная? Как это, мы окупанти? Ми вас кормим, ми платим деньги вам и мы окупанти!». А я кажу: «А що не так?». Прямо так і кажу. А вони мені: «Куда вы едете?». А нам перевізник сказав, щоб ми сказали, що ми їдемо на Польщу. Я кажу: на Польщу. «Не обманывайте, бабушка перед вами призналась, що вы едете на Києв. Как это так перевозчик может везти в разные стороны?». А я кажу: перевізник довозить до корону, а далі кому куди треба, то туди і їдуть. Він тоді до мене каже: «Не врите!». І давай до мене матом, тоді каже: вийдіть, подумайте, зайдете – скажете правду. Забрали ж в мене документи, паспорти і все», – розповідає жінка.

Жінці довелось зізнатися, що їде на підконтрольну Україні територію. Після тривалої перевірки документів, телефону та всіх контактів її відпустили. Далі маршрут пролягав через Маріуполь на Донеччині, потім – Росія та Білорусь. Кордон з Україною вони переходили в Мокранах. Загалом дорога зайняла близько тижня.

«Пішки йшли півтора кілометра до Волинської області, до кордону, до українського кордону, а там вже нас зустріли, як то кажуть чаєм напоїли, обігріли, і купили нам квитки, і ми поїхали поїздом на Київ», – розповідає Людмила.

Нині існує два шляхи, якими українці виїздять з окупованої Херсонщини: через Новоазовськ на Донеччині та Крим, каже Стефан. Їхня волонтерська ініціатива безкоштовно допомагає виїжджати з окупованого Лівобережжя. Людей консультують, знаходять перевізників, готують до проходження фільтрації та провокативних запитань від спецслужб РФ. Стефан каже, зараз виїзд значно ускладнився. Перед проходженням фільтрації людям радить очистити телефон або ж взагалі взяти новий.

«Основне – це телефон, бо телефон може видати за вас все, про що ви мовчите. Порада брати новий телефон, якщо у вас дійсно є що приховувати, якщо у вас хтось служить. Для чого? Бо вони вміють відновлювати дані, вони на КПП можуть приєднати телефон, відновити телеграм переписки, всі ваші видалені фотографії. Це жах, реально люди не знають про це, вони думають, ладно видалю. І це величезна помилка. А потім виявляється, що у вас в контактах є якийсь не підписаний чоловік, який пішов служити і він там умовно в ГУР, ви про це не знали і вас за це схопили, і відправили на підвал. Там дійсно можуть навіть докопатися до лайків постів в інстаграмі за 2000 рік, тобто навіть не під час війни», – каже Стефан Воронцов.

Зустріч Степана Черняк з мамою Ольгою після трирічної розлуки

За час окупації волонтери допомогли виїхати понад шести тисячам цивільних.

Ольга каже, коли Степан повертався додому, дорогою ще в окупації зупинявся у різних людей і вони передавали, що чекають на повернення України.

«Йому казали, що ми чекаємо ЗСУ, ви передайте, що ми чекаємо Україну. Ми не хочемо жити в Росії. Тобто, люди там чекають Україну. І дуже багато моїх знайомих, які там живуть, ми з ними списуємося, зідзвонюємося і вони всі кажуть, ми чекаємо ЗСУ. Ми всі чекаємо, що нас прийдуть і звільнять», – наголошує Ольга Черняк.