Документальний фільм «Стрічка часу» режисерки Катерини Горностай вперше за майже 30 років увійшов до основного конкурсу Берлінського кінофестивалю. Тоді ж весь світ облетіла звістка про те, що Катерина народила свого первістка напередодні кінофестивалю і світової прем’єри свого фільму.
«Стрічка часу» – це мозаїка спостережень за тим, як російська війна впливає на повсякденне життя учнів і вчителів.
Радіо Свобода поспілкувалося з режисеркою про її новий фільм, про те, що можна побачити камерою в сучасній українській школі, дитинство в Україні і як її фільм сприймав закордонний глядач.
Прем’єра фільму в Україні відбудеться під час показу на фестивалі Docudays UA 2025 11 червня.
– Скажіть, чому ви обрали тему освіти в час повномасштабної війни у продовження теми школи вашого відомого фільму «Стоп-Земля»?
– Власне, через «Стоп-Землю» частково якраз це і сталося. Бо цю тему освіти під час війни взагалі запропонувала нам «Освіторія», організація, яка дбає про імідж і репутацію вчителів.
Ми обрали напрямок спостереження тут і тепер
Першопочаткова їхня ідея була зробити фільм про вчителів. Але коли вже ми з командою почали розробляти цю ідею, то зрозуміли, що фільм про вчителів не може вийти без школи, без дітей, взагалі без всієї атмосфери, яка присутня зараз в освіті. Тому ми розширили тему і обрали напрямок спостереження тут і тепер, без інтерв'ювання.
Ми пробували інтерв'ювати. Але мені дуже не хотілося розпитувати людей про минуле, а 2022 рік був вже минулим на той час. Тим більше, що в школі, яка почала адаптуватися до цих змін, відбувалося багато всього цікавого. І ми просто вирішили бувати в школах, охопити широку географію і подивитися, як власне це виглядає: як люди себе почувають, що вони роблять тут і тепер.
– Коли до вас звернулися з пропозицією теми школи, як ви почувалися щодо цього? Ви були одразу за, чи сумнівалися через те, що працювали вже з цією темою?
– Я сумнівалася з іншої причини. Сумнівалася, тому що з самого початку вторгнення в мене не було ресурсу взагалі займатися кіно.
Моя основна вимога була абсолютно творча свобода
Деякий час мені було взагалі важко думати. Мені здавалося, що на цьому життя повністю закінчилось, професійне точно. Життя стало на паузу. І, власне, доцільніше було волонтерити, робити якусь фізичну роботу, яка буквально допомагала людям день у день.
Ось зараз ми пакуємо обіди: сьогодні запакували 750, завтра 900. І ось нагодована Олександрівська (клінічна – ред.) лікарня, ось ТРО, бригади. Власне, це було насправді тим, що рятувало і ментально, і фізично. А думати про те, що я буду знімати якесь кіно в той момент якось я не могла.
І тому я, в принципі, дякую «Стрічці часу» за те, що це був той поштовх, який мене вивів ніби з цього стану. І змусив все-таки взятись і подумати про те, що, давайте, все-таки продовжувати робити те, в чому ми, слава Богу, вправні з командою.
Ця пропозиція прийшла від нашої продюсерки Олі Брегман. Вона також наша продюсерка зі «Стоп-Землі». Ми одразу знали, що якщо ми робитимемо цей фільм, то ми будемо працювати майже з тією ж командою, що й в «Стоп-Землі».
Ну і плюс моя основна вимога була абсолютно творча свобода.
– Коли перед вами як режисеркою стоїть завдання зняти фільм про те, як змінилася реальність дітей і освіти під час повномасштабної війни, як ви підходили до цього завдання?
– Ну, перш за все, звісно, ми перечитали (всі історії вчителів – ред.), які «Освіторія» накопичила в текстовому варіанті.
Другим етапом було зідзвонитися по Zoom з тими героями, які надіслали ці історії «Освіторії», хто теоретично могли б стати нашими героями. І от після цих Zoom-інтерв'ю до декількох з героїв ми поїхали і провели кілька тестових зйомок.
Ми зрозуміли, що хочемо триматися такого обсерваційного стилю, не втручатися в реальність і бути просто спостерігачами.
Потім нам стало мало тих історій, які були нам надані, і ми разом з Віктором Шевченком, ще одним нашим продюсером, почали шукати героїв.
Деякі речі, які ти можеш придумати, вони часто знаходяться в реальності. Треба просто шукати
Також, в мене був певний такий схематичний сценарій цього фільму. Тобто це був такий поепізодний план тих речей, які мені дуже хотілося б схопити в реальності. Ми знали, що ми нічого не зможемо інсценувати і не хотіли б цього робити, бо це документалістика. Але в будь-якому разі, звісно, нам потрібно опинитись в один з днів у школі, де буде повітряна тривога, і бажано не один раз, щоб подивитися як це працює в різних школах, в різних регіонах.
Крім цього, звісно, в цьому фільмі має бути 1 вересня, як такий опорний пункт початку року. Яким буде це 1 вересня, ми не знали, але в будь-якому разі в нас був такий певний кастинг лінійок. Ми думали, куди ж можна поїхати. І вирішили поїхати в Кам'янське, оскільки в тому регіоні ще не були на той час. Якраз в Кам'янському, на Дніпропетровщині, в той ранок на перше вересня на лінійці сталася повітряна тривога, коли ні в Києві, ні на заході Україні тривоги не було.
Це нам подарувало дуже потужний початковий епізод, де всі першокласники, які ще жодного разу не були в класі, мусять йти в підвал.
Одним з таких супер досягнень, я вважаю, нашої команди є те, що ми знайшли сім'ю, в якій і дитина вчиться в онлайн-школі, і мама викладає в онлайн-школі.
Тобто, деякі речі, які ти можеш придумати, вони часто знаходяться в реальності. Треба просто шукати. Ми, власне, цим займалися, створюючи такий широкий портрет школи, і не тільки школи.
– А як, власне, діти реагували на камеру? Довкола дітей, мабуть, дуже важко з камерою працювати, тому що їм цікаво, вони можуть бути перформативними біля неї.
– Я за це теж переживала, тому що в нас доволі велика камера, ми не можемо бути непомітними. Це ціла кінознімальна група з величезною камерою.
Звісно, наша присутність змінювала вайб всередині класу. На жаль, через хронометраж вони не потрапили в монтаж, але я дуже люблю ці сцени, де просто хтось з класу обов'язково починав неконтрольовано реготати. І часто Саша (Олександр Рощин – ред.), наш оператор, просто спеціально направляв на них камеру, таким чином провокуючи дітей.
Мені здається, що діти дуже розуміють, що таке медіум відео, оскільки вони самі постійно знімають, і телефон – це продовження їхньої руки. Вони не так насторожено реагують на камеру, як я думала.
Наш фільм статистично трошки викривлює реальність, тому що в нас більше сцен саме з реальних шкіл
Якщо до них відкрито прийти і бути абсолютно чесними про те, що ти робиш і як ти це робиш, вони дуже відкрито реагують. І це завжди чесний обмін.
Плюс «Стоп-Земля» нам дуже сильно допомагала. Хто зі старшокласників або вчителів бачили фільм, ті одразу розуміли, власне, яку атмосферу ми тут шукаємо, і що ми не хочемо нікому зашкодити; що ми не робимо якийсь там викривальний матеріал, що ми, власне, просто тут для того, щоб зафіксувати цей побут і цей час, зберегти його для історії.
Бо з однієї сторони, це не так цікаво дивитися в тил і дивитися на школу, а з іншої сторони, мені це надзвичайно цікаво. Це якраз дуже життєствердно, бо в той момент, коли хочеться опустити руки і більше нічого не робити, бо все пропало і ніби немає ніякого майбутнього, є люди, які намагаються дбати про це майбутнє, тобто вчителі і діти, які насправді дуже хочуть бути в школі з друзями.
Це зовсім не те саме, що перебувати десь в ізоляції, я маю на увазі на онлайн-навчанні.
Хоча наш фільм в цьому сенсі статистично трошки викривлює реальність, тому що в нас більше сцен саме з реальних шкіл. Хоча в Україні зараз більшість навчання проходить онлайн.
– В фільмі було дуже багато потужних сцен: навчання дітей накладати турнікет, стрільби, є зруйновані школи, є боротьба за відновлену школу в Бородянці, тощо. Але для мене найсильнішим моментом було те, коли маленькі діти в Черкасах переходять з уроку в, що виглядає, як бібліотека для відпочинку, і одна дівчинка починає плакати через те, що вона бачить портрет свого батька серед ряду портретів, виставлених на стіні. Що для вас означає ця сцена?
– Ну, це така сцена, до якої не можна приготуватися.
Я не могла навіть придумати щось подібне. Ми не знали, що так станеться.
Ми зазвичай приїжджали на певну локацію для зйомки, і часто вибирали (чи залишитися – ред.), бо неможливо зняти все. В даній школі ми зробили вибір залишитися і знімати цей клас впродовж дня. І от в якийсь момент вчителька в нагороду за класний урок просто запропонувала дітям піти почитати в місцеву бібліотеку.
Це був один з найважчих, мабуть, досвідів під час зйомок цього фільму
Те, що сталося далі, ми не могли зрозуміти. Просто... Те, як Саша ще встиг зняти цю сцену, і те, що він зрозумів, що відбувається (що нам, звісно, в кадрі прямо прояснює вчителька)... Це був один з найважчих, мабуть, досвідів під час зйомок цього фільму.
В мене є в цьому сенсі привілей, бо я з маленьким екранчиком можу ховатися за нашою командою, яка в той час (як команда – ред.) знімає. І в мене був час прийти до себе, перестати плакати і заспокоїтись після того, як ми це побачили. У Сашка була, звісно, важча ситуація, тому що він в цей момент тримав камеру.
І я точно знала, що я обов'язково візьму цей епізод в кіно, тому що, знову ж таки, він відображає частину цієї реальності великої кількості дітей. Ми в школах неодноразово зустрічали величезні стенди з листами, де діти описують, хто в них з сім'ї воює, або друзі сім'ї, – просто це також не ввійшло в монтаж.
– Фільм дуже добре демонструє та пояснює ситуацію з дитинством і освітою в Україні сьогодні. Ви вже були за кордоном з цим фільмом. Як кіносвіт чи публічність за кордоном реагує?
– Цікаво реагують, тому що це нетиповий фільм для міжнародної аудиторії. Нетиповий тому, що вони, в принципі, вже звикли бачити війну із окопу, або війну в своїх таких дуже жорстоких проявах, що дуже правильно і це мусить бути. Але просто в даному випадку це фільм про війну, в якій зовсім немає війни, так безпосередньо.
Коли ми разом з режисером монтажу Ніконом Романченко намагалися його змонтувати і зібрати по шматочках, ми намагалися збудувати його таким чином, щоб в кожному фрагменті цього фільму була ця напруга, яка завжди існує, коли ти живеш в Україні. Щоб в будь-який час вона передавалася з екрану. Тобто це війна, якої в кадрі немає, але вона в цьому фільмі є.
Коли людина за кордоном дивиться на це, вона відчуває свою привілейованість: ходити в школу у безпеці, не боятися окупації
І тому фільм трошки інакше працює, ніж, наприклад, графічне зображення війни, до якого, можливо, є певна звичка у глядача.
Плюс мені здається, що дуже важливо, що в нашому фільмі показані абсолютно звичайні побутові досвіди. І коли людина за кордоном дивиться на це, вона відчуває свою привілейованість: ходити в школу, ходити в школу у безпеці, або не боятися окупації, не боятися повітряної тривоги, не боятися бути мішенню, бо насправді школи, вчителі – це все мішені цієї війни.
Бо війна екзистенційна – не за територію, не за ресурс. Мені на цьому прикладі дуже хотілося якраз донести це до міжнародної публіки.
– Чи думали ви над тим, що було б з вашою героїнею зі «Стоп-Землі» у «Стрічці часу»?
– Ну, знаєте, що було б з нею в цьому фільмі, я не знаю.
Я знаю, що з нею в реальності було за весь цей час, бо ми залишаємось в контакті. І не тільки з нею, а з багатьма нашими акторами. Частина з них опинилася таки за кордоном і зараз живуть там, і здобувають освіту. Частина з них залишається вдома. Деякі за цей час закінчили вже університети.
– Ви нещодавно стали мамою, у вас вже самої є дитина. Мені цікаво, чи зараз ви якось інакше сприймаєте ваш документальний фільм?
– Я його бачила лише один раз, з тих пір, як стала мамою, власне на другий день після того. (Сміється)
Але це був дуже дивний досвід. Ці три години поки дивилась фільм я була просто дуже сильно втомлена, і це зрозуміло. Мене випустили з госпіталю для того, щоб просто приїхати, подивитися фільм і поїхати назад.
І окрім втоми в мене було дуже дивне відчуття, бо наш син, він зі мною був увесь останній період виробництва фільму, тобто під час постпродакшену. Ми робимо звук фільму, слухаємо без перестанку всі музичні фрагменти, які в нас є, і він якось реагує. Тому він якби був таким невидимим учасником цього процесу.
Але потім, коли він став видимим, я приходжу дивитися цей фільм і розумію, що я сама, я без нього, він залишився там в госпіталі з татом. І це такий був дуже дивний момент, зовсім по-іншому я тоді дивилась цей фільм.
Я ще, можливо, не відрефлексувала це досі, дуже хочу побачити «Стрічку часу» на українській прем'єрі і якраз ще раз подивитись її вже зовсім іншими очима.
Форум